Сергій Удовік

видавець, письменник, журналіст, фотограф, аналітик

Геніальний — не святий

Про причини реакції «на Бузину»

Автор: Сергій УДОВИК 
 


Звичайно, «пересічний громадянин», який втратив опору в державі й суспільстві через безграмотну «розбудову» держави, лякається, коли його позбавляють останньої опори — сакральних символів — і залишають віч-на-віч із загрозливим світом

В основі сумних подій у Києві та Рівному, пов’язаних зі статтею О. Бузини, насправді лежать набагато глибші причини, що вельми мало стосуються як особистостей Т. Шевченка й Л. Українки, так і публіцистики О. Бузини.

По суті, ми зіткнулися з психологічною проблемою десакралізації, яка проявилася настільки небезпечним для нашого суспільства чином. Не секрет, що в закритому суспільстві провідну роль відіграють сакральні символи, що походять ще з дохристиянської, так званої, міфоепічної епохи. Щоб набути впевненості в загрозливому й незрозумілому світі, архаїчна свідомість намагалася збудувати модель світу, де важлива роль відводилася надлюдським персонажам — добрим або злим; захисникам, у яких можна було просити заступництва, або ворожим силам, яких треба було улещувати.

Цей сакральний простір, змінюючись за формою й залишаючись незмінним по суті, переходить у закритих суспільствах iз покоління в покоління й зберігається в дещо модифікованому вигляді аж до наших днів.

Приміром, в СРСР комунізм замістив православ’я, але система сакральних символів залишилася, зокрема замість хреста — п’ятикутна зірка. Сакральний лик Христа замінив лик Леніна. Житіє Леніна було збудоване аналогічно житію святих. Але якщо сакральність Христа зумовлена його божественним походженням, адже він — символ посланця Бога, і його узаконений лик спирається на дійсно нез’ясовний науково феномен «Турінської плащаниці», то образ Леніна був штучно рафінований і уніфікований. Проте він був і досі є для багатьох людей опорою в переломний момент історії, тим ликом і тим образом, на який вони можуть спиратися й просити захисту. Абсолютно зрозуміло, що з реальним Леніним житіє-писання Леніна не мало нічого спільного. За житієм, Ленін не пив, не палив, не мав дітей (дуже важливий чинник для міфологізації) і т.ін.

Особливо важливо в цьому аспекті звернути увагу на сакральність еротики, що проявляється передусім в інвективній лексиці (матюках). Сакральність еротичних символів продовжує залишатися суспільним табу, тоді як сексуальні символи в західній цивілізації давно втратили своє сакральне значення, чим і пояснюється відсутність сакральних інвектив у західній цивілізації. Сакральність еротики, що зберігається, та сакральність інвектив прямо пов’язані із закритістю суспільства для демократичних перетворень. Різке розкриття сакрального пласта може завдати відчутного удару суспільству, тому це слід робити вельми кваліфіковано й наполегливо.

Водночас, сакралізація Т. Шевченка завдає відчутної шкоди й Т. Шевченку, й суспільству, заважаючи демократизації останнього. Річ у тім, що тиражування його уніфікованих ликів по всій країні замість ликів Леніна, міфологізація Шевченка (не палив, не пив, сексом не займався і т.ін. — типове житіє святих) повертає суспільство в архаїчні часи й виглядає щонайменше дивним iз точки зору західної демократії.

Якщо наслідувати ці аж ніяк не випадкові події, то уявляю, що мали б зробити англійці з багатьма письменниками за опис подробиць життя Байрона, росіяни — за Толстого, Пушкіна та Чайковського, особливо французи — за Рембо, Бодлера, Фуко й багатьох інших геніїв.

Але в тому-то й річ, що геній Т. Шевченка величезний і абсолютно не потребує захисту. Але геній — це не означає святий. Геніальність саме і є результатом опозиції й напруження між пороком і божественною іскрою, в горнилі цього напруження й виникає творчість, непідвладна часу. І коли божественна іскра захоплювала оточуючих, саме пороки створювали рельєфність особистості — живої особистості, а не образу або лику. Адже навіть Біблія свідчить: «Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу... не поклоняйся їм і не служи їм…» (Вих., 20:4, 5).

Але саме опозиція «геніальність-порок» лякає посередніх письменників-захисників Шевченка. Адже вони її не мають, а самопокладаючи на себе роль захисників, вони таким чином сподіваються, що божественна іскра його особистості осяє їх своїм світлом і звеличить їх самих і їхні опуси, відомі хіба що вузькому колу фахівців.

Вищесказане стосується й творчості Л. Українки. Її поезія настільки музична, що навряд чи була навіяна протилежною статтю. Але в цій тендітній жінці було набагато більше сміливості й відваги, ніж у багатьох чоловіків, які махають кулаками в зграї.

На творчості Т. Шевченка варто зупинитися ще в одному аспекті. Вона настільки багатогранна (як уже зазначалося, це властиво геніальним особистостям), що ледве втискується в рамки, відведені їй так званими патріотами України. Намагаючись обмежити її, вони роблять погану послугу Україні. Адже написані російською щоденники Шевченка — це теж грань його таланту. Але тут є ще одна тонкість. Адже щоденники людина пише для себе, це річ інтимна, і пишуть їх мовою, якою думають. Ось загадка! А якою мовою думав Т. Шевченко? Невже перекладав свої думки російською й записував їх у щоденник?

О. Бузина взяв на себе невдячну роль знищувача богів. Але саме в цьому й полягає демократизація суспільства. А це болючий процес. Але це не привід для побиття. Демократизація — це десакралізація, це прозорість і щодо особистого життя національних геніїв, і щодо особистого життя діючих політиків. Поки ці зони будуть табу, ми скільки завгодно можемо оголошувати себе демократами, але, як і раніше, залишатимемося дуже далекими від Європи. Адже в нас демократія набуває якоїсь «збоченої» форми. Учора кажеш «біле», сьогодні «чорне», от і вся демократія.

Більше того, події, що відбулися, — це результат безграмотної інформаційної політики та тенденційного формування свого інформаційного простору відповідним державним комітетом.

В Івана Драча є такий вірш, надрукований у збірці «Навіки разом» на честь возз’єднання України з Росією.

«Щоб з лампи ції зайнялося

Сяйво Жовтневих днів,

Щоб в золоте Надросся

І нам він запломенів.

Дме вітер сибірськими

долами.

А встане він з-за стола,

Повернемо золоті голови

До ленінського чола…»

Вочевидь, і досі світло цієї ленінської гасової лампи освітлює пану Драчу інформаційний простір України й шлях як уряду реформаторів, так і кар’єристів, що прикриваються національною свідомістю.

От саме в цих зонах лежить табу, а не в тих лакованих «Табу» М. Вересня, які, скоріше, маскують, а не розкривають справжні проблеми суспільства, тим самим створюючи видимість демократизації.

Особливо дивна метаморфоза перефарбування нашвидкоруч: учора кар’єристи під «красными» прапорами закривали рот неугодним, сьогодні вони ж — під жовто-блакитними. Учора урочисто відкривали пам’ятники Леніну, сьогодні — Шевченку й Грушевському. Саме для них відкритість суспільства смерті подібна, адже тоді всі побачать їхню нікчемність. Тому вони й намагаються спровокувати конфлікти, тільки б відвернути увагу від головних проблем, що стоять перед суспільством.

Адже нас знову хочуть повернути в общинно-племінний стан, де є Патріарх, є Пантеон (лише пам’ятника- пантеону в центрі Києва й не вистачає). Перед Патріархом ми повинні тріпотіти, а ідолам — кланятися й віддавати шану. І чим біднішою стає більшість населення, тим ближче ми до цієї моделі.

Звичайно, «пересічний громадянин», який втратив опору в державі й суспільстві через безграмотну «розбудову» держави, лякається, коли його позбавляють останньої опори — сакральних символів — і залишають віч-на-віч із загрозливим світом.

Тому звинуватити епатажного О. Бузину можна в головному: надто вже інтенсивно він почав розкривати досі відомі тільки фахівцям речі. Та й грубо. Професійні психотерапевти роблять це м’якше й повільніше, але ж ми дуже поспішаємо увійти в Європу, чи не так?

Газета «День» №203, вівторок, 7 листопада 2000

 

Про статтю згадують в:

Газета «День» №208, вівторок, 14 листопада 2000

 

Коментарі

Додати коментар

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).
Фото Капча
Введіть символи з картинки.