Сергій Удовік

видавець, письменник, журналіст, фотограф, аналітик

Петро ГАЛУЗИНСЬКИЙ: «Історикам не вистачає особистого відчуття духу епохи»

Розмовляв Сергій УДОВИК

 

У кожного народу та країни є історична пам’ять, зафіксована в документах, пам’ятках архітектури й творах мистецтва. А є живі свідчення сучасників тих подій, які зараз отримують часто-густо неоднозначну оцінку. Вони допомагають відтворити атмосферу того часу, не відображену в документах, і зрозуміти причини, чому історичний розвиток країни відбувався так, а не інакше. Є люди, про яких можна з повним правом сказати: «Жива історія ХХ століття». Одного з таких очевидців, свідка багатьох ключових подій в історії України представляє «День».

Петро Авксентійович Галузинський народився ще до революції, 25 травня 1915 року, в Хмельницькій області. З 14 років працював у споживкооперації. Безперервний робочий стаж — 70 років, аж до червня 2000 р. Обороняв Київ в 1941 р., був контужений і поранений. Під час окупації перебував у столиці України, брав участь у підпільному русі. У 1976 р. вийшов на пенсію з поста заступника міністра, після чого чверть століття працював завідувачем кафедри і професором в різних вузах Києва. Кандидат економічних наук, має понад 100 надрукованих робіт. Нагороджений орденами й медалями, у т.ч. й орденом Богдана Хмельницького.

— Петре Авксентійовичу, ви народилися ще до революції, були свідком Голодомору, служили в Червоній Армії, перебували в підпіллі в Києві під час війни, працювали на різних керівних посадах... На ваших очах пройшла ціла епоха і безліч подій, на які ви можете дивитися очима і сучасника, і людини іншої епохи. В історії України багато «білих плям», і не тільки в далекому минулому, але й у ХХ столітті. Однією з таких «білих плям» є події на Західній Україні 1939 — 1941 рр. А ви якраз були їх безпосереднім очевидцем. Розкажіть про них детальніше.

— Не про все можна дізнатися з робіт істориків. Їм не вистачає дуже важливого елементу — особистого відчуття духу епохи. Я працював у Києві заступником головного бухгалтера, коли розпочалися події в Польщі. У Києві стали формувати партійно-господарський актив для роботи в Західній Україні з налагодження там народного господарства та долучення його до життя країни. У першому ешелоні було близько 100 —150 чоловік. Мене направили в Тернопільську область головним бухгалтером на обласну торгову базу НКТоргу України з районними конторами з метою організації та забезпечення постачання населення товарами першої необхідності, насамперед, милом, гасом, сіллю, сірниками тощо. Групи керівних працівників і фахівців відрядили також у Львівську, Дрогобицьку, Станіславську області (воєводства колишньої Польщі). Ми, як цивільні особи, йшли у другому ешелоні за військами. Треба сказати, що місцеве населення зустрічало нас чудово: хлібом і сіллю, букетами квітів... Польська частина населення вважала, що ми їхні союзники в боротьбі з гітлерівською Німеччиною. Дотримання порядку серед місцевих жителів, що зустрічали нашу армію на вулицях і площах населених пунктів, забезпечували поліцейські колишньої Польської держави. У Тернополі господарників зустрів Іван Данилович Компанець — уповноважений фронту (він став через деякий час першим секретарем Тернопільського обкому КП(б)У). Розмістили нас у приміщенні колишнього Тернопільського воєводства в центрі міста. Там ми й ночували. Спали на підлозі, вкритій брезентом. Потім нас поселили в готелях «Полонія» та «Адрія». Атмосфера була дуже доброзичлива. У облторгбазі працювало три чоловіки — директор, заст. директора та головний бухгалтер. Інших набирали на місці. Моя сім’я приїхала до мене пізніше. На вихідні ми із задоволенням вирушали на відпочинок у сусідні ліси. Природа там чудова.


ПЕТРО ГАЛУЗИНСЬКИЙ І СЕРГІЙ УДОВИК. ТРАВЕНЬ 2001 р.

— Ви так цікаво розповідаєте, і важко повірити в те, що зараз кажуть про неприязнь і ненависть, яка оточила «завойовників», що прийшли зі сходу.

— На те, що трапилося пізніше, було багато причин. Між Радянським Союзом і Німеччиною був підписаний договір про поділ Польщі, де містилася стаття про возз’єднання сімей. Ті, хто виявився на території зони окупації Німеччини, міг подати заяву про переселення на територію України для возз’єднання сімей, і навпаки. Тих, хто бажав переселитися в Україну, німці саджали в потяги і відправляли в СРСР. Але коли вони прибували на територію України, їх, навіть не дозволивши зустрітися з родичами і нічого останнім не повідомляючи, прямо відправляли в табори як «потенційних шпигунів і диверсантів». Тим же, хто, навпаки, бажав виїхати до родичів у німецьку зону окупації, пропонували з речами з’явитися на вокзалі, формували ешелони і також відправляли, але знов-таки на схід — у табори ГУЛАГу. Також депортували як ворогів народу так звані буржуазні елементи. Пошта працювала, люди надсилали листи, і коли дізнавалися, що їх родичі та знайомі зникали, то в них стали зароджуватися підозри. Тоді органи стали забирати й тих, до кого мали намір імігрувати родичі з німецької зони окупації. Вони стали переховуватися й тікати в ліси. Взаємна недовіра зростала. Але тут почали відбуватися ще дивніші речі. Якось збирають нас в обком партії і повідомляють: «Поданий ешелон, і всім, хто подавав заяви про іміграцію, необхідно допомогти...» Мобілізували транспорт. Керував начальник обласного відділу НКВС, сформували групи із 3 чоловік; керівник групи — співробітник НКВС. Призначають нам збір після 12 години ночі, і ми вирушаємо на квартиру. Дзвонимо. Відкриває жінка. У кімнаті двоє дітей.

— Заяву подавали?

— Яку заяву?

— Про переселення на територію Польщі, окуповану Німеччиною?

-?

— Може, чоловік подавав?

— Не знаю.

— А де він?

— У Києві, на курсах підвищення кваліфікації.

— Добре, збирайте речі, поїдете з нами, там розберемося.

Куди, навіщо, жодних пояснень. А було правило — якщо «трійка» не доставляє вказаних людей, то її відправляють замість них. Сльози, діти кричать...

Привозимо їх на вокзал і відразу у вагон. Довкола НКВС і військові. Бачу — перший секретар обкому Компанець. Я до нього, наївно вважаючи, що він вища влада в області. Пояснюю, що сталася помилка, що привезли не тих і треба розібратися й відпустити. Оскільки ми були добре знайомі, він мені відразу повірив і підійшов до начальника НКВС. А той не звертає ані найменшої уваги на секретаря обкому! Відповідає, що йому ніколи розбиратися. «Розберуться» за місцем призначення. Тільки після наполегливих умовлянь Компанця енкавеесник наказав вивантажити жінку з дітьми з вагона й відправити додому. Але такі випадки були винятком.

Це був тільки початок. Машина, запущена Сталіним, почала працювати. Після звільнення України з в’язниць випустили польських комуністів. Але в 1938 році компартія Польщі була виключена з Комінтерну і розглядалася як прибічник імперіалістів. Тому секретною лінією нам надійшла вказівка — на роботу їх не приймати. А пізніше багатьох їх почали арештовувати і знову кидати до в’язниць. Цей тиск на населення носив системний характер і не обмежувався тільки політичною лінією. Після переходу польського кордону нашою армією був директивно встановлений курс обміну злотих до рублів у пропорції 1:1, а реально за злотий у західних областях України можна було придбати товарів у 8-10 разів більше, ніж на території СРСР за 1 рубль. Таким чином ті, у кого заощадження були в злотих, а також власники магазинів, яким було заборонено підвищувати ціни, дуже постраждали.

— Вельми знайомо, точно, як у нас у першій половині 90-х курс долара встановлювали. Назви держави змінюються, а традиції залишаються незмінними.

— Але чим далі, то більше. По лінії торгівлі надійшла телеграма з Москви: закупити товари у різних підприємств за наявними роздрібними цінами. А ціни за такого курсу були занижені на 80 — 90%. Проте власники магазинів, не знаючи фактичного курсу рубля на території СРСР, нормально поставилися до цього, оскільки закуповувався весь товар у магазинах дочиста, зокрема й залежалий. Однак тут таївся ще один обман, про який ми дізналися пізніше. Грошей на закупівлю товарів нам не виділили, а надійшла вказівка, що вони будуть перераховані через місяць після закупівлі і перевезення товарів на склади облторгбази. У нас були повноважні документи. Ми складали акти прийому товарів з докладним описом у 2 примірниках, один віддавали власнику магазину. Нам віддавали ключі і ми призначали нових матеріально-відповідальних осіб. Минає місяць, до нас приходять власники магазинів за грошима, а їх немає. Телефонуємо в Київ, а там посилаються на Москву, що вона нічого не перераховує, хоч товар отриманий. Знову минає місяць, два, люди все ходять, вимагають гроші... Наркомторг відповідає — Москва грошей не дає. Потім, вже після прийняття 1 листопада Верховною Радою СРСР Закону про включення Західної України до складу СРСР і її возз’єднання з Радянською Україною, ми отримуємо телеграму з Києва — всі матеріальні цінності й магазини підпадають під «націоналізацію». Ось так замість грошей населення отримало закон про возз’єднання. Уявляєте, як після цього можна було дивитися в очі місцевим жителям. Такі єзуїтські операції, проведені сталінським режимом, породжували ворожнечу, і з ненавистю стали дивитися, звичайно, на нас, представників Східної України, хоч ця ситуація була й для нас цілковитою несподіванкою.

— Не дивно, що на Західній Україні населення рушило в ліси й стало стріляти в «окупантів». Ось звідки походить традиція приймати закони заднім числом, змінювати правила на користь держави у ході гри, нехтування дрібним бізнесом. Все це дуже актуально і зараз.

— Так Сталін сіяв ворожнечу між людьми, між Східною та Західною Україною. Замість друзів ми нажили ворогів і тому нам стріляли в спину, особливо, коли почалася війна. І ми терміново евакуювалися на Схід.

— А як же тепер ви ставитеся до воїнів ОУН-УПА?

— У мене немає на них зла. Ми були простими виконавцями і ворожнечу викликали з обох боків недруги нашої країни або нерозважливі політики. Ворогів ми створили самі. І я важаю, що воїнів ОУН-УПА треба також визнати воюючою стороною і зрівняти в правах з бійцями Червоної Армії та партизанами. Політика Сталіна — розділяй і володарюй — була вигострена досконало. Це зараз стає зрозуміло. Ворогів вбачали у виконавцях і сприймалося це так: десь тут спеціально все плутають, а там, вище, все роблять правильно. У нас не може бути єдиної країни, якщо ми зберігатимемо ворожнечу і дискримінуватимемо співвітчизників, які воювали, лише через те, що були по другу сторону фронту. Ми воювали з німцями, а тепер подаємо один одному руки, невже ми повинні зберігати ненависть один до одного? Це не в інтересах усіх українців і країни загалом.

— А тепер багато людей вже не знають, з чого все починалося та, як і хотів Сталін, продовжують з ненавистю дивитися один на одного. Добру він нам залишив спадщину! А потім почалася оборона Києва й окупація. Ви ж залишалися у Києві в підпіллі?

— Так, це окрема історія.

— Але ви нам ще розповісте про це?

— Обіцяю.

Газета «День»,№92, субота, 26 травня 2001

 

Коментарі

Додати коментар

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).
Фото Капча
Введіть символи з картинки.