Сергій Удовік

видавець, письменник, журналіст, фотограф, аналітик

Держава: ринковий суддя чи гравець

Поки «суддя» «грає», конкуренція неможлива

Автор: Сергій УДОВИК
 

Проблема регулювання виникає у будь-якій державі і є системоутворною. Якому варіанту віддавати перевагу: відкритій чи закритій економіці, ліберальній чи регульованій, а може, їх симбіозові, — все залежить від безлічі чинників, і важливу роль тут відіграють історія країни, традиції і менталітет населення.

Ситуацію в Україні можна охарактеризувати такою аналогією. Бізнес у західних країнах можна порівняти з чемпіонатом з футболу, де існують усталені правила і незалежне суддівство. Держава встановлює правила, а незалежна судова влада регулює гру, виходячи з цих правил.

В Україні ж спостерігається парадоксальна ситуація. Держава в особі судді виступає на боці однієї команди, яка представляє державу, навіть більше, суддя є одночасно і гравцем цієї команди, змінюючи правила під час гри. Наприклад, коли ця команда пропускає гол, суддя оголошує, що зараз ці ворота мала захищати команда суперника, отже гол забили їй, і зрозуміло, що поразка суперника неминуча. Цілком очевидно, що за таких умов суперництво (конкуренція) втрачає сенс, всі команди (крім однієї) виконують роль статистів, їхнє становище у чемпіонаті залежить від прихильності судді. До гравців команди держави висувається єдина вимога — мати добрий вигляд на полі для видовищного відображення на телебаченні. Немає ніякого сумніву, що професіоналізм за таких правил грає останню роль, а гравці, що представляють державу, в таких тепличних умовах просто деградують і не здатні конкурувати із зарубіжними командами.

У світлі цієї аналогії напрошується висновок — необхідно розділити бізнес і державу — вивести державу як гравця з поля бізнесу, і тільки за таких умов регулююча діяльність держави матиме сенс і стане ефективною.

А.Гальчинський у статті «Як відродити дієздатність держави» («День» № 81 за 11.05.2000) сказав, що «чесних відповідей на це питання у нас не існує; воно достатньою мірою залишається неосмисленим навіть теоретично». Навряд чи ця проблема виглядає настільки безнадійно, тому спробую висвітити ключові моменти, вирішення яких допоможе відновити дієздатність держави.

МІФИ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ

Слід розрізняти відкритість ринку та його вільний розвиток всередині держави і відкритість держави для зовнішнього ринку при її внутрішній несвободі. Останнє якраз спостерігається в Україні і призводить до катастрофічних наслідків. Країни, що досягли успіху, зокрема, Японія і Південна Корея, обрали перший шлях і починали свої реформи в умовах закритості внутрішнього ринку саме від зовнішнього середовища, потроху відкриваючи його одночасно із зміцненням економіки. У непродуманій і непрорахованій зовнішній лібералізації свого нелібералізованого і незміцнілого внутрішнього ринку полягає стратегічна помилка України.

Першу помилку було посилено другою — неправильною кредитно-грошовою та податковою політикою. Зарубіжні кредити використовувалися здебільшого на покриття дефіциту торгового балансу, тобто на компенсацію переважання імпорту над експортом, при цьому штучно завищувався курс карбованця, а потім і гривні.

Переважання імпорту над експортом приводило, з урахуванням мультиплікатора, до прискореного скорочення реального ВВП і, як наслідок, до скорочення внутрішнього ринку і зростання зовнішньої заборгованості.

Ця тенденція дедалі посилювалася, чому сприяла видимість добробуту, прикрашена насиченням ринку товарами, але, зауважмо, товарами імпортними, придбаними за рахунок кредитних грошей без ясної стратегії розрахунків за кредити. Це привело, фактично, до зникнення цілих сегментів вітчизняного виробництва.

Водночас нелібералізований внутрішній ринок разом із високими і заплутаними податками перешкоджали отриманню прямих інвестицій на технологічне переозброєння виробництва.

Таким чином, держава самоусунулась від вирішення проблеми масштабного переозброєння промисловості та інноваційного шляху розвитку, пустивши надто важливу сферу додатку державних зусиль на самоплив, так би мовити, на відкуп магічної руки вільного ринку.

Внаслідок такої політики зовнішній борг до кінця 1999 року перевищив 12 млрд. доларів США, що супроводилося зниженням ВВП приблизно до 28 млрд. доларів США.

БОРГОВИЙ ШТОПОР

Тут ми підійшли до надзвичайно важливого показника — структури державного боргу, одного з базових показників, який є об’єктом державного регулювання у будь- якій країні, яка економічно поважає себе.

У нас понад 80% дежборгу становить зовнішній борг, здебільшого прив’язаний до долара США. Внутрішній борг, головним чином внутрішні цінні папери, становить менше 20%, причому основна їхня частина купувалася Нацбанком, що, фактично, забезпечувало замасковану інфляцію і підтримувало завищену депозитну ставку у банківській системі, тим самим перешкоджаючи кредитуванню реальної економіки. Як приклад можна навести структуру держборгу США: частка іноземних інститутів і приватних осіб — 14%, державні і федеральні позики — 36%, а 52% — приватний сектор і громадяни США. Таким чином, США, маючи сильну власну валюту, прагне підтримувати зовнішній борг на низькому рівні — всього 14%, що забезпечує дуже слабку залежність країни від зовнішніх чинників. В Україні така висока частка зовнішніх позик у структурі боргу при перманентному знеціненні гривні привела до того, що борг країни становив 54% від ВВП. Ця тенденція неухильного зростання зберігається, підводячи країну до критичної межі, за якою стоїть втрата незалежності.

Водночас внутрішній борг, особливо якщо у його структурі основну частку становлять кредити комерційних агентів і населення, практично безпечний для держави, оскільки він відображає і активи громадян, тобто є немовби боргом самому собі. Навіть більше, таке залучення вільних коштів агентів ринку сприяє ефективнішому їх використанню. Звичайно, для цього треба докорінним чином міняти кредитно-грошову і податкову політику.

Тому, хоч держборг по відношенню до ВВП у 1994 році становив для Бельгії 140%, для Канади і Швеції — 90%, для Нідерландів і Японії — 80%, США — 65%, це ніскільки не заважає згаданим країнам благополучно розвиватися.

В Україні ж частка кредитів населення і комерційних агентів у структурі держборгу мізерно мала і не має якогось помітного впливу на економіку країни.

ОСНОВНИЙ ІНСТИНКТ ПО-УКРАЇНСЬКИ

У зв’язку з держборгом ми підходимо до ще однієї сфери державного регулювання — напрямку використання позикових коштів. Коли вони використовуються на кредитування імпорту, то це спричиняє руйнування своєї економіки. Водночас, якщо ці кошти використовуються на створення комфортного середовища для бізнесу — будівництво доріг, портів, розвиток засобів комунікації, сервісу, освіти (інвестиції в інтелектуальний капітал) і охорони здоров’я (інвестиції у здоров’я нації), то це сприяє не тільки успішному розвитку вітчизняного бізнесу, а й створює сприятливий інвестиційний клімат для прямих зарубіжних інвестицій, а також перешкоджає відтоку капіталу. Адже для таких інвестицій не досить просто хорошого податкового законодавства і відкритості економіки. Не менш важлива наявність сприятливої економічної інфраструктури — доріг, комунікацій, готелів тощо. Варто наголосити й на такій «дрібниці» — критично важливою є наявність стабільної частоти в електромережах. Адже сучасні західні технології просто не розраховані на такі низькі частоти мережі, «гуляння» яких просто смертельне для західного високотехнологічного обладнання. А це означає, що навіть створивши унікальні податково-інституційні умови для бізнесу, ми не залучимо сучасних західних технологій, не забезпечивши стабільної частоти 50 Гц у мережі відповідно до західних стандартів.

Важливий аспект полягає і у розподілі бюджетних та позикових коштів на різні соціальні програми та контролі ефективності їх використання. Ця проблема властива всім країнам, і тут ми не виняток.

Так, щодо неефективності держрегулювання, можна навести приклад із практики США: потрібно було отримати схвалення 23 федеральних чиновників для придбання міні-комп’ютерів вартістю $3500 кожний, тоді як у місцевому магазині вони коштували по $1500.

Тому найефективніший захід полягає у наявності чітких критеріїв і проміжних етапів виконання держпрограм, бо навіть такий ефективний критерій, притаманний приватним фірмам, як прибуток/збиток для них не застосовний. Держпрограми мають здійснюватися за наявності громадського контролю і у разі їхньої неефективності слід передбачити заходи щодо їх згортання.

Ці рекомендації настільки чужі нашому менталітету, що, безсумнівно, становлять значну трудність при впровадженні. Приклад цього — програма уряду: «Реформи заради добробуту». Її формулювання настільки обтічні, що результати її здійснення можуть виглядати позитивними, незалежно від економічної ситуації в країні.

БЮДЖЕТНЕ ДИШЛО

Ще одна сфера, безпосередньо пов’язана з державою — бюджетна політика. Вона поряд з кредитно-грошовою політикою є найслабшою ланкою в Україні. Цього року ключовим поняттям став так званий «збалансований» бюджет. Так би мовити, хіт сезону і предмет гордості уряду. Однак збалансованість річного бюджету якраз і викликає найбільші сумніви у його доцільності й корисності для економіки, особливо економіки у стадії стагнації.

Річ у тім, що треба балансувати економіку, а не річний бюджет. Бюджет потрібно балансувати у рамках економічного циклу, який може охоплювати до 5—7 років, а може і більше.

Необхідно перейти на концепцію функціональної збалансованості економіки. Остання має вибудовуватися, виходячи зі стратегії на випередження (див. Є.Марчук, «День» № 42) і стратегії на запобігання всіляких диспропорцій.

Щорічно збалансований бюджет, особливо в умовах стагнації, сприяє посиленню інфляції. Крім того, він не може запобігти можливим диспропорціям, які можуть проявитися через 2—3 роки. Для подолання спаду потрібно підвищувати сукупний попит (для чого існують різні методи) і забезпечити повну зайнятість робочої сили. А вже досягнувши цього критерію, слід переходити до інших інструментів бюджетної та грошової політики.

Хоча, теоретично, збалансований бюджет приймаємо для економіки, яка склалася, але, реально, такої економіки в сучасному світі, котрий швидко розвивається, не існує. Вона розвивається циклічно, для різних галузей цикли різні, й існує принципова різниця між, наприклад, легкою промисловістю і малим бізнесом, з одного боку, де цикли можуть складатися з кількох днів, і системоутворюючими підприємствами з іншого боку, введення в дію яких може тривати 5 і більше років.

Крім того, розумний дефіцит бюджету не тільки сприяє зростанню сукупного попиту, але й стимулює виведення економіки зі стану стагнації. Усе залежить від того, які цілі переслідує прогнозована інфляція і з яких джерел вона формується.

Для ілюстрації я наведу бюджетний дефіцит для 1993 року: США — 4%, Німеччина — 3%, Франція — 6%, Канада — 7%, Велика Британія —7,5%, Швеція — 13%.

Як вже зазначалося вище, дуже важливим чинником для України є забезпечення повної зайнятості робочої сили. Для цього необхідно розробити комплексну програму, яка передбачає розвиток перспективних сегментів ринку і активне згортання виробництв з витратами, які перевищують середньосвітові, і ресурсозатратних виробництв. Іншими словами, треба визначитися, в яких сегментах Україна входитиме до світового розподілу праці, а не розриватися між «ЗАЗом» і «ДЕУ», і які підлягають ліквідації. І вже, виходячи з цього, забезпечити умови для перенавчання і переорієнтації робочої сили, інформувати приватний бізнес про намічені перспективні напрями, створювати відповідні центри профорієнтації для цих сегментів тощо.

Потрібно створювати консорціуми під патронатом держави для досліджень у галузі нових технологій, що дозволить не тільки вести нові дослідження, але й ділитися розробками, для чого потрібно створити загальнодержавну мережу трансферу нових технологій.

ОЛІГАРХІЧНІ ФОБІЇ

Ще одна сфера активної уваги держави — взаємодія з так званими олігархами. Мені не зовсім зрозуміло, чому їм приділяється так велика увага. За Платоном олігархія — це влада небагатьох, тобто певної групи людей. У нашій же країні Президент — активний суб’єкт політичного й економічного поля, і міркування на тему влади олігархів передбачають за ним роль весільного генерала, що якнайменше некоректно. Водночас будь-яка розвинена держава спирається, насамперед, на крупний національний капітал, оскільки він забезпечує роботою значну частину людей, часто є системоутворюючим, є обличчям держави і, як не дивно, потребує підтримки, передусім у зовнішньоекономічній діяльності. Щоб розібратися у нашому «олігархознавстві», слід запровадити три категорії крупного національного капіталу:

— Капітал, зростання якого пов’язане з отриманням ренти від державних фінансових потоків. Абсолютно очевидно, що такого роду капітал є раковою пухлиною і позбутися його держава цілком спроможна, була б політична воля.

— Капітал, зростання якого пов’язане з монопольним становищем на ринку. Монопольне становище капіталу може бути і корисним для суспільства, і шкідливим, все залежить від виду діяльності, ситуації та ефективності контролю з боку держави, як це наприклад, трапилося з «Microsoft». Доти, поки Б. Гейтс не став зловживати своїм монопольним становищем (шляхом продажу споживачеві однієї програми в комплекті з іншими, можливо йому не потрібними), його монополія приносила безперечну користь суспільству. Також монополія може виявитися корисною для конкуренції на зовнішньому ринку. Все це якраз і має регулювати держава за допомогою антимонопольних законів.

— Капітал, спрямований на розвиток нових технологій, нових типів продукції, нових робочих місць. Такий капітал потрібен будь-якій державі, саме на такий капітал і спираються лідери країн. На мою думку, серед головних цілей поїздок президента Б. Клінтона за кордон якраз і є лобіювання інтересів національного капіталу і зняття непорозумінь, викликаних діяльністю останніх за рубежем. І американці не тільки не критикують Клінтона за це, а всіляко підтримують таку діяльність. Навіть у візитах до України держсекретаря М. Олбрайт на першому місці стояли бізнесові інтереси — пригадайте «Турбоатом».

Такий капітал, пов’язаний з інноваційною діяльністю і високими технологіями, заманюють до себе всі держави. А наша, навпаки, створює масу перешкод для його розвитку, водночас лобіюючи проникнення на внутрішній ринок низькотехнологічних виробництв, як наприклад прохолоджувальних напоїв чи шкідливих для здоров’я виробництв (наприклад, сигарет), перетворюючи країну на яскравого представника третього, а може, вже й четвертого, світу.

Державна підтримка приватних національних високотехнологічних чи експортноорієнтованих корпорацій — це об’єктивна необхідність.

Для просування національного товару на зовнішньому ринку потрібно не тільки створювати торгові лінії, але й залучати МЗС, культурні зв’язки міст-побратимів тощо. Це має бути окрема програма, яка б забезпечувала просування продукції на експорт при адекватному розвитку внутрішнього ринку, а не за рахунок його згортання, що ми спостерігаємо нині. Як приклад можна назвати знову-таки США, які, наприклад,1991 року виділили процвітаючим корпораціям субсидії для просування товарів по всьому світу обсягом: Dole Pineapple (відома у нас бананами) — $3 млн., Yallo Wines — $5 млн., Synhist Growers — $10 млн. і т.д.

Для стимулювання експорту слід створити експортно-імпортний банк з кредитування іноземних покупців українського експорту. Однак тут є низка підводних каменів, пов’язаних з поверненням виручки, що неможливо вирішити без глибокої реформи фіскальної системи.

Розмови ж про олігархів ведуть ті, хто не може реально здійснити перетворення в країні, для чого і створюється архетиповий образ багатоголового Змія, з яким героїчно бореться прекрасний витязь. Учора комуністи, а сьогодні олігархи потрібні для того, щоб прикрити безграмотність економічної політики, яка проводиться.

ОРІЄНТИРИ РЕФОРМ: ВІДЧУЙТЕ РІЗНИЦЮ

Зробивши загальний огляд основних сфер докладання зусиль держави, я не зупинявся на багатьох, хоча й не головних, але дуже необхідних напрямах, які здатна і покликана здійснювати саме держава, а також, з огляду на обмеження місця, я свідомо пропускав різні нюанси.

Також я здебільшого розглядав питання, де необхідне державне регулювання, але не висвітлював методологію його здійснення, що є окремою темою.

Однак на такому питанні, як методи оцінки діяльності державних структур, варто зупинитися особливо. Як я вже писав в інших статтях, ВВП може певною мірою відображати стан економіки за наступних умов: відсутня кредиторсько-дебеторська заборгованість; зберігається стабільний обмінний курс гривні, контролюється рівень і структура держборгу. Окрім того, кошти, які надходять від розпродажу власності країни, слід вираховувати з ВВП, оскільки це тільки прикрашає і спотворює реальну картину. Цю низку можна продовжувати, однак головне — наш ВВП абсолютно не відображає об’єктивного стану економіки і його не складно збільшити за рахунок погіршення стану економіки. Але припустимо, ми розчистимо ВВП і дійсно вийдемо на рівень 6—7% на рік. Що ж ми отримаємо? Давайте розберемося. Середньодушовий ВВП становить у США близько $28 тис., у Польщі — $3 500, в Україні — $600. Щоб забезпечити однакове зростання прибутків в цих країнах на душу населення при 2% зростанні ВВП США ($560) ми маємо забезпечити: у Польщі зростання ВВП 16%, в Україні — 93% на рік! А якщо порівняти Україну з Польщею? У Польщі зростання ВВП в середньому близько 5% ($175). Таким чином, щоб не відставати від Польщі, на яку ми тепер рівняємось, ми повинні отримувати 29% росту ВВП на рік!

А тепер порівняйте ці цифри з 6—7% (або з 2% — на 2000 рік). Напевно, розробники цих програм орієнтувалися на Ефіопію чи Мозамбік і, видно, ми з такими показниками скоро опинимося з ними по сусідству.

Тому нарешті треба починати реформи, а не слухати міркування на тему реформ, яким вічно хтось заважає, про необхідність солідарної відповідальності (або безвідповідальності?) і єдиного пориву всієї країни, без якого ну ніяк!

Але ж не хоче країна в єдиному пориві реформуватися в напрямку Ефіопії чи Мозамбіка. Чинить опір як може. Може, не країну треба тягнути до безодні, а ідеологію реформ міняти?

Газета «День» №101, четвер, 8 червня 2000

 

Коментарі

Додати коментар

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).
Фото Капча
Введіть символи з картинки.