Сергій Удовік

видавець, письменник, журналіст, фотограф, аналітик

Сергій УДОВИК: «Придушення чужих ідей і чужих думок веде до стагнації суспільства та його руйнування»


Удовик Сергій Леонідович закінчив КПІ в 1979 р. Займався наукою та прикладною діяльністю в таких галузях: теорія виявлення і класифікації цілей, використання ультразвуку в медицині, вестибулярна стійкість космонавтів, фізіологія вищої нервової діяльності дельфінів, діагностика ріжучих інструментів із надтвердих матеріалів, контроль процесів шліфування й різання металокераміки, синтез алмазів, акустична емісія та ін. Автор близько 40 наукових і публіцистичних робіт, 5 авторських свідоцтв. Наукові роботи публікувалися в Англії, Японії та США. З 1993 року директор і головний редактор видавництва «Ваклер» (спеціалізація: психологія, філософія, езотерика, економіка та управління).

АНКЕТА «Дня»

1. Які уроки ХХ століття Ви вважаєте найважливішими для подальшого розвитку цивілізації?

2. Які тенденції в розвитку українського суспільства на межі століть непокоять вас над усе?

3. Місце та роль науки в житті суспільства у нас і за кордоном. Які вони зараз і якими ви хотіли б їх бачити?

1. Двадцяте століття багато чому навчило людей. Саме в ХХ столітті люди зрозуміли, що земля — спільний дім. Саме в ХХ столітті наш співвітчизник В.І. Вернадський висунув ідею, що земля — це живий організм і тому порушення екології в одній країні приводить до стихійного лиха в іншій. Та найважливішим уроком ХХ століття, на мій погляд, виявилось розуміння того, що людей не можна силою затягти до світлого майбутнього, хай воно буде раєм, комунізмом чи націонал-соціалізмом. Масштабні експерименти, поставлені в СРСР, Німеччині та Китаї (культурна революція), переконливо показали хибність теорій «великих стрибків». У той же час США та європейські країни після другої світової війни продемонстрували ефективність еволюційного шляху розвитку суспільства, обраного на основі боротьби ідей і теорій, а не на ортодоксії будь-якого роду.

Парадокс полягає в тому, що саме К.Маркс у своїх ранніх роботах розглядав комунізм як перехідний етап до гуманістичного суспільства, звертаючи увагу на те, що його існування можливе тільки при відповідному розвитку продуктивних сил. Потім він цю фразу став опускати, вважаючи її безперечною тезою, оскільки коло людей, що займались цими проблемами, було вузьким і постійне повторення її було зайвим внаслідок своєї очевидності. У наступних роботах, зокрема в «Капіталі», К.Маркс основну увагу приділив аналізу капіталізму як крайньої моделі, яка в реальному житті ніде не існувала, як, врешті, й будь-які інші моделі. Інша крайня модель — комунізм. Світ розвивався між цими двома теоретичними моделями. В.І.Ленін підійшов до моделі Маркса ортодоксально, так до кінця її й не зрозумівши, мабуть, через відсутність системної освіти і закоріненість у його свідомості православно-слов'янської ідеї «Града Китежа». Прийняття В.І.Леніним ролі пророка в односторонньому порядку і вольове насадження в свідомості людей своїх власних поглядів істотно сповільнили розвиток нашого суспільства і привели до непоправних втрат, наслідки яких ми відчуваємо й нині.

Психологічна ілюзія вирішити всі проблеми одним махом, а вранці прокинутися в «Граді Китежі» дуже живуча і бере свій початок ще в російських казках, у яких Іванко- дурник, нічого не роблячи, раптом «за щучим велінням» перетворювався на принца. Казки такого типу існували тільки в нашій культурі і психологічний вплив їх надто небезпечний. Цей типаж відображав низький рівень розвитку суспільства, слабку диференціацію свідомості його членів і перешкоджав подоланню дітьми комплексу Едіпа.

У той же час творчий підхід до вчення К.Маркса західними країнами в поєднанні з використанням ідей інших філософів, економістів і психологів привів до прямо протилежних результатів. Не випадково в Гарварді К.Маркс поряд з Ф.Ніцше і С.Кіркегором досі один з тих авторів, які найбільше купуються, входячи до отакої гримучої суміші. Тому другий найважливіший урок ХХ століття полягає в тому, що для успішного розвитку будь-якого суспільства необхідні як боротьба думок, що народжується в конкретному суспільстві, так і залучення комплексу ідей, накопичених усією світовою цивілізацією. Придушення ж чужих ідей і чужих думок веде до стагнації суспільства та його руйнування.

2. У світлі вищесказаного мене непокоять усе сильніші тенденції прискореного формування громадянського суспільства не через створення необхідних умов, сприятливих для розвитку ідей, думок, партій і опозиційних ЗМІ, а шляхом вольових рішень. За відсутності уявлення, що ж таке громадянське суспільство, з'являється думка, що його можна побудувати силовими методами або «спустити» зверху.

Уявіть: починається кампанія з будівництва громадянського суспільства, оголошується заклик вступати до громадянського суспільства, райони рапортують про кількість тих, що вступили. О 6 ранку до вас стукають у двері й питають: «Ви вступили до громадянського суспільства?». А якщо ні — то в табір на прискорене перевиховання.

Зміниться покоління і нова молодь з жахом буде думати про громадянське суспільство і з «млосним почуттям» буде згадувати про комунізм. Черговий експеримент закінчиться закономірним крахом і оголосять нову національну ідею — побудову відкритого суспільства. Змінюються й перекручуються поняття, а суть залишається незмінною — поки нами будуть керувати люди, які не знають, що треба «будувати», які не розуміють законів розвитку гармонійної людини, суспільства і природи, доти ми будемо бігти по колу слів, а їх у словнику багато. Доти, поки Україна не подолає комплексу Едіпа, тобто поки суспільство не поверне проекцію з Держави на чолі з Верховним Вождем на себе, не усвідомить свого Его, доти наше суспільство лишатиметься патрімоніальним і чекатиме для вирішення всіх своїх проблем доброго, справедливого президента, і журитиметься, що Бог нам його не посилає. Адже розвиток західних країн значно менше залежить від особистості президента, навіть у такій країні з яскраво вираженою формою президентського правління, як США.

3. В умовах входження світової цивілізації в інформаційне суспільство роль науки неспівмірно зростає. Знання набувають ролі особливого продукту, ціннішого ніж сировина й матеріальні продукти, але на відміну від них, вони мають важливу особливість: здатність до необмеженого поділу (тиражування) без зменшення первинного продукту. Ця властивість приводить до кардинального переусвідомлення всієї стратегії розвитку світової спільноти, зокрема, все поширенішою стає думка, що в нашої цивілізації є межа як у сфері матеріального виробництва, так і в сфері матеріального споживання, а подальший прогрес буде здійснюватись у галузі не матеріальній, а інтелектуально-інформаційній. У цьому аспекті Україна повинна зробити максимальні зусилля для збереження і зміцнення своїх панівних позицій в тих наукових напрямках, великий потенціал яких був нею успадкований від Радянського Союзу, одночасно створюючи грунт для можливого виникнення нових наукових напрямків. На жаль, вжиті заходи явно недостатні. Це пов'язане з тим, що в нас панувала партійна еліта, тоді як науковій еліті відводилась другорядна роль забезпечення конкурентоздатності у військовій галузі. Напрямки ж, пов'язані із забезпеченням товарами населення і особливо гуманітарна сфера, знаходилися в зачатковому стані.

Звідси й недооцінка державними органами країни важливості розвитку науки. Необхідність розвитку інтелектуальномістких галузей промисловості надзвичайно актуальна для України ще з однієї причини. Наукомістка й високотехнологічна продукція має норми рентабельності, що доходять до 1000% (авіатехніка й озброєння) і навіть до 2000% (космічна техніка). Ця висока рентабельність пояснюється монопольним одиничним або малосерійним виробництвом, наявністю наукових традицій і великими витратами на науково-технологічні розробки, що не дозволяє багатьом країнам навіть наблизитись до галузей високих технологій, максимум, чого вони можуть досягти, — купувати ліцензії на виробництво такої продукції. Для порівняння: норма рентабельності в галузі відеомагнітофонів та автомобілів масових марок становить 5-10% і боротьба йде за виграш кожного відсотка, причому ці галузі дуже залежать від зміни смаків споживача та його купівельної спроможності. Особливо небезпечні для масової продукції нові науково-технологічні прориви, як не так давно це сталося з компакт-дисками, а нині з цифровими фотоапаратами та цифровими відеомагнітофонами.

Наукомістка продукція США й Німеччини є кращим захистом від будь-якої кризи, що й показали події минулого року, оскільки рентабельність їх продукції витримує значні коливання цінового попиту, в той час як підприємства, орієнтовані на випуск масової продукції, в умовах кризи сиплються як доміно. Ось чому США й Німеччина практично не постраждали під час останньої кризи, а Японія, більшою мірою орієнтована на масове виробництво, пережила її дуже хворобливо. В цьому ж полягає і небажання США та західних країн допускати Україну й Росію до ринку високих технологій, зокрема в галузь космонавтики й авіації. Звідси й проблеми, що виникають з «Морським стартом» і «Ан-7X», а також наполегливе бажання США розірвати бушерський контракт України, в чому вони й досягли успіху.

Україна володіє хорошими заділами і в таких сферах, як композиційні матеріали, біотехнологія, геологорозвідка, перспективний розвиток цільового програмного забезпечення та ряді інших напрямків.

Але чомусь протекціонізм держави виявляється не в цих напрямках, а в малорентабельних, низькотехнологічних напрямках, таких, як, наприклад, проект «АвтоЗАЗ-ДЕУ». Однак про стимулювання зарубіжних інвестицій у галузі високих технологій взагалі нема мови.

Ще важливішим напрямком є розвиток таких гуманітарних дисциплін, як філософія, психологія, соціологія, хоч на перший погляд може здатись, що в матеріальній сфері від них мало користі. Та ця думка абсолютно помилкова. Ігнорування цих напрямків привело до застою й розвалу СРСР. Ці дисципліни лежать в основі суспільства, цементують його, забезпечують довіру й психологічну стійкість, що має безпосередній величезний вплив на розвиток творчих здібностей нації, а звідси й підвищення її конкурентоздатності порівняно з іншими країнами.

До цих тенденцій Україна мало підготовлена. Крім змін у законодавчій сфері, треба провести реформу Академії Наук, продовжувати реформування вищої школи, але особливо актуальним є впровадження в шкільну практику нових принципів навчання, базованих не на заучуванні, а на творчому сприйнятті. Приємно, що ці проблеми мають все більший суспільний резонанс і навіть держава починає зміцнювати кадровий склад у цьому напрямку професіоналами, що видно, наприклад, з призначення Семиноженка віце-прем'єр міністром.

Це дозволяє зберігати стриманий оптимізм, хоч без реформи державного управління будь-які заходи в галузі реформування науки й освіти виявляться безцільними і закінчаться черговою балаканиною.

Газета «День» №167, субота, 11 вересня 1999

 

Коментарі

Додати коментар

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).
Фото Капча
Введіть символи з картинки.